Оскільки газова справа 2009 Тимошенко стала визначальною для подальшої долі країни, варто пригадати, з чого все починалося, адже це була не перша газова війна України з Росією.
Отже, повернемось у 2005 рік. На той момент діє Контракт про об'єми і умови транзиту російського природного газу через територію України на період з 2003 по 2013 роки від 21.06.2002 року. Доповненням № 4 (стор.1 та стор.2) від 09.08.2004 до цього Контракту на період з 2005 по 2009 роки встановлені:
а) фіксована ціна за транзит російського газу в розмірі $1,09 доларів США за 1 тис. куб. м газу на 100 км відстані, яка не підлягає зміні Сторонами;
б) фіксована ціна на російський природний газ, що надається ВАТ «Газпром» для забезпечення балансу газу України в рахунок оплати НАК «Нафтогаз України» послуг, що надаються по транзиту, в розмірі $50 США за 1 тис. куб. м, яка не підлягає зміні Сторонами.
З огляду на світові ціни на той момент, цей контракт є дуже вигідним для України (у другій половині 2005 р середньоєвропейська взважена ціна за тис. куб. м сягає біля $250), оскільки він встановлював нерозривний зв"язок між ціною на газ та тарифною ставкою, причому в такій пропорції, яка була вигідна українській стороні. Україна отримувала від Газпрому 26 млрд куб м газу як сплату за транзитні послуги, а решту своїх потреб докупала в Туркменії та Узбекістані. При цьому дуже важливо зазначити, що Україна з Узбекістаном мала контракт, завдяки якому Узбекістан зобов"язувався транзитувати туркменський газ. Угода 2006 р. припинила дію цього транзитного контракту, що, фактично, позбавило Україну в подальшому можливості напряму купувати туркменський газ. Але про це трохи згодом. Російське газпромівське керівництво з самого початку 2005 намагається чинити перешкоди виконанню чинного контракту. Так, вони піднімають питання про підвищення ціни на газ, переходу на світові ціни і відмовляються закріпити умови, які були передбачені чинним контрактом, в щорічних міжурядових протоколах (згідно ст.2 ратіфікованої обома парламентами Угоди N 2797-III від 15.11.2001, що набула рангу закону).
Треба зазначати, що цьому також посприяло тодішне керівництво НАК Нафтогаз на чолі з О.Івченком, який на переговорах між Газпромом та Нафтогазом чомусь раптом піднімає питання про скасування дуже вигідного для України Доповнення №4 до Контракту від 09.08.2004. Невміння вести перемовини і нерозуміння важливості налагодження корисних для держави зв"язків голова Нафтогазу демонструє у перемовинах з туркменбаши Сапармуратом Ніязовим. Адже саме завдяки низьким тарифам на туркменський газ існує можливість утримувати ціни. натомість Івченко демонструє свою відверту неповагу до оточення Ніязова, чим викликає обурення останнього, адже норми етікету в Азії дещо інші. Переговори в Туркменістані проходять дуже непросто. У туркменів є чимало претензій до української сторони, з якими вимушено погоджується прем"єр Єхануров. Перемовини з Газпромом також не дають результату, хоча поки що Нафтогаз на офіційному рівні заявляє про бажання дотримуватись існуючого контракту, однак Росія починає пресингувати, заявляючи спочатку про ціну у $160, а згодом і про $230, на додачу до цього погрожуючи відімкнути постачання газу. Тим не менш, Нафтогаз заключає з Туркменгазом 22.12.2005 пряму угоду про постачання 40 млрд куб газу у 2006 році за ціною $50 у першому півріччі, і $60 - у другому. У України була на той момент дуже потужна позиція: окрім підписаного контракту, на бік України у газовій суперечці з Росією як гаранти безпеки стали США, Великобританія та верховний представник ЄС. Розвиток подій стає зрозумілим, коли у ході переговорів Росія пропонує Україні продати 50% своєї газотранспортної системи. Тобто, йдеться про звичайний шантаж. Але що цікаво, це те, що сам президент Ющенко погоджував з Путіним перехід від контраткту на світові ринкові ціни. Ось як про це розповідає президент Путін на своїй зустрічі з міністром палива та енергетики Плачковим та головою Нафтогаза Івченком: "с марта текущего года, когда мы с Виктором Андреевичем Ющенко, Президентом Украины, договорились о переходе на рыночные формы расчетов в энергетике, в том числе в газовой сфере, было достаточно времени, чтобы на и правительственном, и на корпоративном уровне решить все необходимые вопросы." Сам Ющенко у своїй телеграмі підтверджує ці слова: "Ми високо оцінюємо докладені останнім часом зусилля щодо лібералізації комерційної сторони наших взаємовідносин у газовій сфері й переходу на ринкову модель". Отже складається таке враження, ніби сам президент України ініціює порушення такого вигідного для України контракту. Треба зауважити, що Росія зайняла дуже жорстку позицію, настоюючи на ціні $230 і 1.01.2006 почала зменшувати тиск у газовій мережі. Нафтогаз не погодився на диктат Газпрому. Європа та США закликали Росію до переговорів з Україною. І Росія послабляє свою позицію. 3.01.2006 Росія відновлює подачу газу. Аж раптом зранку 4.01.2006 виходить новина: між Газпромом, Нафтогазом та РосУкрЕнерго уночі з 3-4 січня підписана 5 річна угода (стор.1 та стор.2). Основний інформаційний наголос в повідомленні ставився на тому, що це був найкращий з можливих компромосів.
Але чи насправді це так було? Ціна газу підіймалася з $50 до $95 і фіксувалася на перше півріччя, а ставка за транзит підвищувалася з $1 до $1.6 і фіксувалася на 5 років, тобто розривався прямий зв"язок між ціною на газ та тарифом на транзит. При цьому в стосунки між Нафтогазом і Газпромом на весь обсяг поставки вводився посередник - оффшорна компанія РосУкрЕнерго з мізерним уставним фондом. Важливо зазначити, що в угоді не передбачалися штрафні санкції щодо РосУкрЕнерго, в разі затримки платежів до Газпрому. Всю відповідальність за розрахунки покладалось на Нафтогаз та Газпром відповідно (це зіграє рокову роль у 2008-09 ). Слід зауважити, що Нафтогаз позбавлявся права реекспорту, а також те, що РУЕ ставало єдиним постачальником, тобто Нафтогаз позбавлявся можливості заключати прямі угоди між Туркменгазом та іншими ср.-азійськими постачальниками. Оскільки 50% РУЕ належало Газпрому, а інші 50% - тіньовим офшорним структурам, зареєстрованим у швейцарському кантоні Цуг, то Газпром фактично отримував право самостіно призначати подальшу ціну для України.
В той же час Турчинов та Тимошенко зовсім по іншому оцінили результат угоди між РУЕ, Нафтогазом та Газпромом. Ось що казав Турчинов: "Це - тимчасовий камуфляж і плата за руйнування енергетичної незалежності України". Юлія Тимошенко ще більш радикально оцінила заключення цієї угоди. Процитуємо її звернення до суду:
"До 1 січня 2006 року Україна мала всі необхідні угоди та контракти, що гарантували постачання природного газу в Україну до 1 січня 2010 року в повному обсязі, в рахунок оплати за транзит російського газу територією України ціною 50 доларів США за тисячу кубічних метрів. Жодних підстав для зміни цих умов не існувало...
До ночі з 3 на 4 січня 2006 року Україна мала законні і стабільні контракти про постачання туркменського газу в Україну до 1 січня 2007 року. Таким чином, до ночі з 3 на 4 січня 2006 року Україна, без підписання будь-яких нових угод та контрактів, мала газ в повному обсязі, що давало можливість забезпечити стабільні ціни та поступово підготуватися до переходу на світові ціни на газ починаючи з 1 січня 2010 року... Замість цього Україна сьогодні має контракт з комерційною структурою напівкримінального характеру. До того ж, ця структура не має чим нести зобов’язання за будь-якими угодами. Механізми, що містяться в угодах підписаних 4 січня 2006 року неминуче призведуть до того, що Україна рано чи пізно перетвориться на неплатоспроможного боржника, що матиме за наслідок втрату газотранспортної системи України.
Модель незалежної української газової системи вночі 4 січня 2006 р. фактично зруйновано. Замість перспектив створення самостійної дієздатної газової системи України, на порядку денному встало питання повної і безповоротної втрати енергетичної незалежності. На наше переконання, Україна стала об’єктом спецоперації з боку кримінальних структур. Свідоме нагнітання панічних настроїв навколо газової кризи було створено штучно і навмисно для того щоб сформувати передумови остаточного закріплення мегакорупційних схем на газовому ринку України під загальною назвою “Росукренерго”.
Відтепер – газова політика України – це не поле відповідальності українського уряду, а зона інтересів криміналу, який легалізувався через підписані 4 січня 2006 р. домовленості... Україна втратила прямі контракти з РАО “Газпром”, Туркменістаном, Узбекистаном, Казахстаном, які є або реальними власниками газу, або реальними власниками транзитних мереж."
Дії уряду та керівництва Нафтогазу були негативно сприйняті парламентом і вони були відправлені в відставку. Проте для голови Нафтогазу О.Івченка це не мало наслідків, адже парламент не мав повноважень позбавляти його посади і він залишився на своєму місці. Через місяц після укладання угоди під час утворювання СП між Нафтогазом та РУЕ виявилося, що 4.01.2006 був підписан не один, а сім документів. Виник скандал. Була навіть створена Тимчасова Слідча Комісія у Верховній Раді, яка зайнялася розслідуванням цього питання. Але ніяких юридичних наслідків це, звичайно ж, не мало. Ось як ті події описувало "Дзеркало тижня":
"Першого разу правда спливла на позачерговому засіданні Кабінету міністрів, яке проходило 31 січня. Саме на ньому вперше уряду став ясний масштаб української капітуляції... Ознайомлення з новими доповненнями викликало у присутніх шок. Своє обурення і різку критику підписаних угод висловили більшість членів Кабінету міністрів, який команда перемовників разом із президентом просто тримали «за болвана» у преферансі. Аналіз же всіх наявних у НАК «Нафтогазу» контрактів призводить нас до несподіваного висновку, що навіть на 4 січня 2006 року, котре стало годиною Х для ухвалення рішення, Україна вже мала повний баланс газу, а також усі контракти на транзит газу на 2006 рік. І ніякої необхідності в нічній тристоронній угоді 4 січня не було. Українську газову команду просто залякали. Чи купили?"
Ось лише один із тих сьоми документів, які підписав вночі 3-4 січня голова Нафтогазу О.Івченко:
"Додаткова угода №4 до Контракту №14/935-3/04 від 29 липня 2004 року про обсяги й умови закачування природного газу в ПСГ, його зберігання, відбору та транспортування 2005—2030 років. Цей документ підписано між НАК «Нафтогаз України» і «РосУкрЕнерго». Він передбачає, що в період із 2006 по 2030 роки в українських підземках щороку зберігатиметься до 15 млрд. кубометрів газу. Загальна сума контракту на 25 років — $866,250 млн. При цьому весь комплекс послуг із закачування, зберігання та відбору газу з ПСГ здійснюється за тарифною ставкою $2,25 за 1 тис куб м за щорічний період зберігання.
Нагадаємо, що за часів діяльності на ринку газотрейдерів, а також ще аж до минулого року закачування, зберігання та відбір газу з українських підземок за сезон обходилися власнику газу мінімум у $8 за 1 тис кубометрів. Цікаво, що за такий же комплекс послуг, наприклад, в Угорщині власнику газу доводиться платити за сезон мінімум $17 за 1 тис куб м газу. За найскромнішими підрахунками, через це доповнення Україна втратила більш як 150 млн. дол. на рік."
Відомий експерт "ДТ" Алла Єрьоменко порахувала приблизну суму, яку склала різниця між тим, скільки би витратила Україна на газ у 2005-10 рр., якщо б вона сплачувала згідно Додатку №4 $50 за 1 тис. куб.м газу , і тим, що вона витратила у дійсності. Отже різниця склала кругленьку суму біля 38,61 млрд долл.
Але РУЕ - це тільки частина айсбергу. Окрім РУЕ, на внутрішній газовий ринок України було запущене швиденько створене спільне підприємство УкрГазЕнерго, де половина акцій належала Нафтогазу, а інша половина - РУЕ. Дуже показова кар"єра голови правління цієї компанії пана І.Вороніна - у 2004 він стає зам.голови НАК Нафтогаз, входить у спостережну раду РУЕ, у 2005 представляє інтереси НАКу у Газпромі, у 2006 підписує від НАКу сумнозвісні доповнення, які віддають ПГС в аренду РУЕ, а через кілька місяців він вже голова новоствореного УкрГазЕнерго. Здається, що в нашій країні таке поняття як конфлікт інтересів взагалі не існує на певному щаблі влади. Як наслідок - скупка акцій облгазів за борги, що забезпечило пану Фірташу та його компанії контроль над 80% облгазів країни.
Наслідками підписання угоди 2006 не обмежується фактична втрата можливості укладання прямих контрактів на сер.-азійський газ, оскільки відтоді все постачання газу в Україну віддавалося РУЕ, не тільки фіксацією транзитної ставки $1,6 на 5 років вперед без прив"язки до відповідної фіксації ціни на газ, не тільки віддачею в аренду на 25 років за смішні гроші підземних газових сховищ. Була, як виявляється, ще одна "дрібничка": Нафтогаз зобов"язався гасити свій $1 млрд борг перед Газпромом за рахунок транзитних послуг за старою $1,09 ставкою. Це можно легко віслідкувати: на протязі 2006-2009 НАК Нафтогаз щорічно гасив $250 млн борг перед Газпромом, транзитуючи російський газ відповідного цьому боргу об"єму за $1,09 ставкою, не зважаючи на те, що тоді вже діяв тариф $1,6, а потім - і $1,7. Хтось ці збитки колись рахував?
Отже неможливо розглядати справу Тимошенко не пов"язавши її з газовою війною 2005-6 р. і угодою, яка закріпила позиції Газпрому як монополіста, адже ні в кого не викликає сумніву, що РУЕ була лише його дочкою. Це визнавав і сам Ющенко. Таким чином, передачу газового постачання в Україні було відданно фактично під жорсткий диктат єдиного монополіста - Газпрому. Саме це і визначило цінову політику щодо постачання газу для України на довгі роки вперед.
Тоді, у січні 2006, в України були всі шанси, аби закріпити за собою право укладати пряму году на поставку газу з Туркменістаном та іншими країнами Сер.Азії та отримати від Росії гарантії транзиту цього газу: в Нафтогаза був діючий контракт з Туркменнафтогазом, був діючий контракт з Газпромом і була підтримка країн ЄС та США. Але Україні "допомогли" втратити цю можливість. Причому це було зроблено саме українськими високопосадовцями на чолі з президентом Ющенком, які не захотіли відстояти державний інтерес.
